Прийшов, побачив, подарував: чому колекціонер Юрій Когутяк передав у дар музею твір Микити Кадана

І як цей жест вплине на українську арт-сцену
Прийшов, побачив, подарував: чому колекціонер Юрій Когутяк передав у дар музею твір Микити Кадана
Юрій Когутяк
Фото: Козаченко Олександр для «Forbes Україна»

22 вересня роботу Микити Кадана «Процедурна кімната» було передано в постійну колекцію сучасного мистецтва Національного художнього музею України. Твір купив у художника за сприяння «Щербенко Арт Центру», а потім подарував музею колекціонер Юрій Когутяк, у практиці НХМУ ─ це безпрецедентний випадок.

До кінця жовтня «Процедурну кімнату» можна побачити в НХМУ. Одночасно в жовтні роботу буде виставлено в Берлінській академії мистецтв у груповому міжнародному проекті Uncertain States. Про зміст самого твору, а також про те, яке значення має жест Юрія Когутяка, Forbes розповідає куратор, арт-консультант і засновниця «Щербенко Арт Центру» Марина Щербенко.

Вчинок Юрія Когутяка ─ це один із поширених прикладів дарування робіт у музейну колекцію приватною особою, меценатом, колекціонером. За подібною схемою «Процедурну кімнату» було передано в дар Мюнхенській Пінакотеці через бельгійську галерею Transit, з якою Микита Кадан також співпрацює.

Кадан створив «Процедурну кімнату» в 2009-2010 роках, але сьогодні твір набув додаткового сенсу і посилив первинний. «Робота про існування «явних таємниць» у суспільстві ─ негласних «сліпих зон», про які всі знають, але всі мовчать», як каже сам художник, маючи на увазі тортури в правоохоронних органах.

Робота тиражна, і це дозволило автору експонувати її в різних проектах по всьому світу. «Процедурна кімната» має свою історію виставок, вона була представлена в персональних і групових проектах у Мюнхені, Берліні, Відні, Кракові, Дрездені, Києві, Нью-Йорку, Варшаві, Мілані та інших містах, знаходиться в різних колекціях, в тому числі ─ музейних, таких як Нова Пінакотека в Мюнхені і Музей військової історії в Дрездені. Тепер ця робота є і в Національному художньому музеї України.

Робота тиражна, і це дозволило автору експонувати її в різних проектах по всьому світу

Передача такої відомої в світі сучасного мистецтва роботи Микити Кадана в НХМУ в період зміни директора музею символічна. Сам художник зауважує: «Якщо інституція прийшла до рішення прийняти цю роботу, то, сподіваюся, вона сама готова відмовитися від таких «сліпих зон» і заохочувати суспільство відмовлятися від них».

Музей знаходиться зараз на тій стадії, коли можливим є початок опрацювання та впровадження істотних реформ. Але якщо говорити про колекцію НХМУ, то значна її частина історично сформувалася завдяки інтелектуальній еліті, меценатам і колекціонерам ще до 1919 року. І тепер, за час незалежності України, незважаючи на зневажливе ставлення органів влади до приватного колекціонування, українські колекціонери продовжують традицію дарування робіт музеям, яка досить розвинена і популярна у всьому світі. Саме колекціонери сьогодні грають ключову роль у збереженні художньої спадщини і розвитку культури своєї країни. В даному випадку, колекціонер Юрій Когутяк зазначає, що для нього було важливо передати в колекцію НХМУ саме цю роботу, з точно визначеним соціально-критичним змістом. Це своєрідний жест протесту проти системи, в якій загрузло наше суспільство, а також спосіб привернути увагу до питань, визначених у концепції «Процедурної кімнати».

Кожен колекціонер рано чи пізно починає замислюватися про долю свого зібрання. Хороші роботи, як правило, потрапляють до музеїв: або діти колекціонерів продають роботи, отримавши їх у спадок, або самі власники передають свої зібрання в дар інституцій.

Це завжди болюче питання, тому що колекціонери, огорнуті справжньою пристрастю до свого заняття, важко розлучаються з роботами. Проте є ряд прикладів того, як працюють із переданням приватних колекцій музеї Європи і США. Так, у 2015 році відбулася знаменна подія: Чиказький інститут мистецтв отримав у дар від приватних колекціонерів Стефана Едліса і Гела Нісона дивовижне зібрання робіт американських художників другої половини ХХ – початку ХХІ століття: починаючи від таких поп-артистів, як Енді Уорхол і Джаспер Джонс, і закінчуючи сучасними топ-художниками, серед яких Джефф Кунс і Сінді Шерман. Колекція була передана в Інститут за умови організації постійної, а не тимчасової експозиції, яка відповідає духу приватної колекції, але відтепер доступна для широкої аудиторії.

Безумовно, це приклад культурного договору преміального класу, при якому виграють усі: і колекціонери, чиє дітище стане суспільним надбанням, і музей, який отримав небачену колекцію в один жест, і держава, яка примножила свій символічний капітал.

Музей надає особливого статусу роботам, що потрапляють у його фонди. Вони набувають історичної значимості, оскільки музей є незалежним експертом, не заангажованим ринковими процесами, на відміну від галеристів і дилерів, навіть найдосвідченіших

Нам до подібної ідеальної ситуації ще дуже далеко, але все ж є з чого рости: НХМУ також може поділитися історією співпраці з художниками та колекціонерами. Як позначили і директор музею Юлія Литвинець, і завідувачка відділом мистецтва ХХ-ХХІ століть Оксана Баршинова, музей почав своє існування наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття саме завдяки спільній ініціативі видатних киян-меценатів, які допомогли сформувати основу його колекції. Починаючи з 2004 року, історія повертається на круги своя: ідея створення «Громадської колекції сучасного українського мистецтва» втілилася у формі аукціону «Час мецената», організованого учасниками об'єднання «Фонд Мазоха» Ігорем Дюричем та Ігорем Подольчаком, який підтримали ключові українські художники, письменники, режисери, музиканти. І тепер, через більш як 10 років, стає ясно: час мецената триває, подібні ініціативи важливі і навіть необхідні.

Музей надає особливого статусу роботам, що потрапляють у його фонди. Вони набувають історичної значимості, оскільки музей є незалежним експертом, не заангажованим ринковими процесами, на відміну від галеристів і дилерів, навіть найдосвідченіших. Але, в свою чергу, потрапляння робіт в музейне зібрання впливає на зростання їх ринкової вартості.

Для професійного українського арт-середовища подія передання «Процедурної кімнати» безпрецедентна у своїй відкритості і публічності вибудуваного взаємозв'язку «художник ─ галерист ─ колекціонер ─ музей». Сьогодні дуже важливий процес налагодження цих зв'язків, в першу чергу ─ для створення сильних і впливових інституцій у локальному просторі (арт-центрів, галерей, фондів, музеїв) і, відповідно, комфортного середовища для розвитку практики колекціонування та підтримки художників. Офіційні продажі з оголошенням цін сприятимуть стабільному ціноутворенню. У цьому випадку, галерист буде займатися менеджментом і продажами, а художник ─ творчістю і популяризацією своїх робіт і проектів за підтримки інституцій.

Про те, чому він вибрав для передачі в НХМУ саме «Процедурну кімнату» і що особисто для нього означає цей жест, Forbes поцікавився у Юрія Когутяка.

Прийшов, побачив, подарував: чому колекціонер Юрій Когутяк передав у дар музею твір Микити Кадана
Фото: Козаченко Олександр для «Forbes Україна»

─ Яка вартість роботи Микити Кадана «Процедурна кімната» і чому ви вирішили передати її фонду Національного художнього музею України?

─ Мені запропонували купити роботу за $3000, але оскільки в наші плани входило передати її музею, Микита віддав її за $2000. На перший погляд, невеликі гроші, але ця сума дорівнює одному відсотку річного бюджету музею. В акті дарування є кілька важливих для мене речей. По-перше, цей вчинок ніяк не пов'язаний з особистістю людини, яка буде керувати інституцією, оскільки процес дарування відбувався під час конкурсу на посаду директора музею. По-друге, дуже незвично і правильно, що в колекцію музею починають надходити гостросоціальні роботи. Це говорить про те, що музей перестає бути застиглою архаїчною структурою, сьогодні він готовий збирати і експонувати актуальні зразки сучасного мистецтва.

─ Чому ви вибрали саме цю роботу для передачі в музей?

─ Це був вибір музею, який хотів мати цю роботу, але не міг її придбати. Коли «Процедурна кімната» з'явилася в проекті Щербенко Арт Центру «Аукціони», мені надійшла пропозиція купити її для музею, що я і зробив. Цей вчинок для мене не є чимось незвичайним, тому що за останні три роки майже всі мої покупки і деякі продажі були пов'язані з благодійними аукціонами.

По-перше, цей вчинок ніяк не пов'язаний з особистістю людини, яка буде керувати інституцією, оскільки процес дарування відбувався під час конкурсу на посаду директора музею. По-друге, дуже незвично і правильно, що в колекцію музею починають надходити гостросоціальні роботи

─ Чи не хотіли залишити роботу в своїй колекції?

─ Я б не купив «Процедурну кімнату» для себе, хоча в мене є інші роботи Микити. У свій особистий простір я готовий поміщати тільки роботи з певною енергетикою. Проект Микити Кадана ─ не для інтер'єру, він присвячений темі тортур. А сам акт передачі ─ демонстрація того, якою може бути поведінка колекціонера.

─ Ви б хотіли, щоб інші колекціонери наслідували ваш приклад?

─ Ймовірно, це може спонукати інших колекціонерів надати підтримку музею. Зараз бюджет музею ─ менший, ніж річний бюджет багатьох українських сімей. Крім того, важливо показати громадськості, що є й інший спосіб взаємодії колекціонера з інституціями.

─ Чи є у вашій колекції роботи, з якими ви б ніколи не хотіли розлучитися?

─ Без сумніву. До всіх робіт у мене особисте ставлення. Зрозуміло, градус емоцій залежить від конкретної картини, але з більшою частиною з них я б не хотів розлучатися. Накопичування є головною рисою багатьох колекціонерів, але я із задоволенням надав би деякі роботи для експонування, якби з'явилася інституція, яка заслуговує на довіру.

─ Чи може Національний художній музей претендувати на звання музею сучасного мистецтва, якого поки що немає в Україні?

─ У тому форматі, в якому він існує зараз, ─ це неможливо. Для початку потрібно створити колекцію сучасного мистецтва і знати, де її експонувати. Якщо говорити про перспективу державного планування, то потрібно ще близько 10 років цілеспрямованої роботи, щоб втілити задумане. Необхідні друзі музеїв, донори, які допоможуть сформувати гідну колекцію.

Прийшов, побачив, подарував: чому колекціонер Юрій Когутяк передав у дар музею твір Микити Кадана
Фото: Козаченко Олександр для «Forbes Україна»

─ Як сьогодні виглядає український колекціонер?

─ Коли я починав галерейний бізнес, будучи власником галереї «Колекція», основну масу покупців становив середній клас. Через кризу його купівельна спроможність різко знизилася. Помилка, яку ніколи не визнають дилери, ─ продовжувати номінувати роботи художників у доларах, в той час як доходи більшості залишилися гривневими. Це, на мій погляд, неправильно. Саме тому основний тренд на арт-ринку сьогодні ─ молоді художники, роботи яких можна придбати за доступними цінами. Взагалі, я вважаю, що в молодих необхідно вкладати гроші, інакше вони йдуть із професії, але повинен сказати, світ мистецтва ─ набагато ширший, ніж ринок, де якість твору вимірюється його ціною, а не критеріями, встановленими художнім цехом.

Зараз бюджет музею ─ менший, ніж річний бюджет багатьох українських сімей

─ Чи співпрацювали ви раніше з українськими або закордонними музеями? Чи плануєте продовжувати співпрацю з Національним художнім музеєм України?

─ Раніше не співпрацював. Ми, колекціонери, завжди зацікавлені допомагати, якщо повіримо в глобальну місію і побачимо, що інституція функціонує, динамічно розвивається, позбувається архаїки.

─ Який відсоток від свого доходу ви витрачаєте на благодійність, а який ─ на колекціонування?

─ Умовно, 10% від свого доходу я витрачаю на благодійність і до 5% інвестую в свою колекцію. Зараз, в силу зміни суспільних пріоритетів, я здобуваю тільки ті предмети мистецтва, які дійсно хочу мати. Для мене важливо зберегти цілісність моєї колекції.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Стиль життя
Як незвичайні формати аукціонів сприяли продажам мистецтва в 2016 році
І чого світовому та українському арт-ринків чекати від 2017 року
Пішли в тираж: як пройшли перші в цьому році великі українські торги мистецтвом
І наскільки затребуваним виявився тиражний арт
Прем'єра тижня: «Велика стіна»
Навіщо дивитися новий фільм Чжана Імоу
Усі матеріали розділу
FORBES У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ
Коментарів 0
Увійдіть, щоб опублікувати коментар
Вибір редактора
Приватне і відверте: 5 книг грудня
Приватне і відверте: 5 книг грудня
На які новинки художньої літератури варто звернути увагу цього місяця
Як ізраїльська армія стала «кузнею стартапів»
Як ізраїльська армія стала «кузнею стартапів»
Колишні бійці загадкової ізраїльської служби кіберрозвідки – Підрозділ 8200 – створили приблизно 1000 нових IT-компаній. Саме їм Ізраїль багато в чому зобов’язаний іміджем «нації стартапів»
Ходіння по колу: як у Мінфіні переписують Податковий кодекс
Ходіння по колу: як у Мінфіні переписують Податковий кодекс
І чому депутати наполягають на проведенні разового декларування
Олігархи під підозрою: кому потрібен Архів клептократії та чому до нього потрапили тільки «обрані»
Олігархи під підозрою: кому потрібен Архів клептократії та чому до нього потрапили тільки «обрані»
Українські публічні персони готові оскаржувати дані, опубліковані в Архіві
Зараз на головній
Технічні роботи на сайті Forbes Україна
Технічні роботи на сайті Forbes Україна
Випуск матеріалів на сайті тимчасово припинено
Олександр Шлапак: «Судитися з великими боржниками банку безглуздо, оскільки ці борги не мають забезпечення»
Олександр Шлапак: «Судитися з великими боржниками банку безглуздо, оскільки ці борги не мають забезпечення»
Глава ПриватБанку - про повернення боргів колишніх акціонерів, розвиток банку та перспективи кримських вкладників
Найтемніший час перед світанком: як подолати кризу в компанії
Найтемніший час перед світанком: як подолати кризу в компанії
Які завдання ляжуть на плечі команди, а які ─ безпосередньо на власника
Колектори і юрособи: з бізнесом не церемоняться
Колектори і юрособи: з бізнесом не церемоняться
Чим відрізняється поведінка колекторських структур стосовно боржників-фізосіб і бізнесменів