Керівник Кулібіних: як створити найбільше виробництво з підручних засобів

Олег Захорольский у «лихі» дев'яності зміг скористатися талантами радянських умільців у виготовленні лако-фарбової продукції
Керівник Кулібіних: як створити найбільше виробництво з підручних засобів

Рідке скло, глина і борошно ─ інгредієнти, з яких радянські умільці, прозвані в народі Кулібіними, могли приготувати будь-яку суміш для будь-яких потреб. Коли Олегу Захорольскому знадобилося покласти в квартирі паркет, саме з цих компонентів друзі змішали для нього клей. Єдиний завод, що забезпечував цим продуктом величезну країну, після розпаду СРСР залишився в Азербайджані. Вирішивши свою проблему, бізнесмен через півроку згадав про цей випадок і логічно припустив, що продукт може бути затребуваний на ринку. І мав рацію. Почавши з невеликого цеху з виробництва паркетного клею, через 10 років він завоював 20% внутрішнього ринку лакофарбової продукції.

Отримавши диплом за спеціальністю «економіка та планування матеріально-технічного забезпечення» в Криворізькому філіалі Київського інституту народного господарства, в 1988 році Захорольский потрапив за розподілом на підприємство «Днепропищелесбумснабсбыт» у Дніпропетровську, а через три місяці влаштувався в місцевий кооператив «Лідер», який займався переробкою пластику і скла. «Виробничі процеси були мені знайомі», ─ згадує він.

Але велика кількість засновників, які по-різному бачили майбутнє компанії, і недосконалість бізнес-процесів змусили його залишити в 1995 році кооператив і зайнятися пошуками бізнесу, в якому міг бути корисним не тільки він, а й фахівці, що працювали з ним. Тоді Захорольский і згадав про рецепт клею і паркет, який чудово на ньому тримався. «Можливо, протримається і бізнес», ─ подумав майбутній підприємець.

Вирішивши зайнятися виготовленням паркетного клею, Захорольский зібрав знайомих працівників «Лідера», що жили, як і він, у Дніпродзержинську (зараз Кам'янське), і орендував у держпідприємства «Вторресурси» кабінет і виробниче приміщення площею 140 кв. м. Першу мішалку зібрали з підручних засобів. «Ємністю для змішування служила пластикова бочка на 60 л з обрізаною горловиною», ─ розповідає він. Стартовий капітал для запуску виробництва вдалося зібрати, також застосувавши кмітливість. В одному з колгоспів Захорольский за $5000 купив 12 т поліетилену високого тиску і перепродав його за $12 000. Подальшу потребу в грошах покривав за допомогою позик у друзів і знайомих.

За перший рік роботи підприємство під назвою «ЗІП» (великі літери П. І. Б. батька засновника компанії) випустило 200 т клею. У наступному 1996-му обсяги зросли практично до 100 т на місяць. Успіху сприяв товарний голод. Пізніше на підприємстві почали фасувати і компоненти паркетного клею ─ рідке скло і клей ПВА. Паралельно компанія розширювала регіони збуту ─ відкрила філію в Дніпропетровську, потім в Одесі. Через пару років їх кількість зросла до 34. «Домовлялися з організаціями, зацікавленими в збуті продукції, пропонували за свій рахунок привезти товар і провести рекламну кампанію в регіоні. Привабливі умови спрацювали: я не встигав позичати гроші на розширення виробництва», ─ згадує ті роки Захорольский.

Першу мішалку зібрали з підручних засобів

Нові продукти фасували кустарним способом. «З великої місткості з конусом виходила дводюймова труба з кульовим краном, під нею стояли звичайні стрілочні магазинні ваги, за допомогою яких працівники відміряли товар. Потім вони закручували кришки і вручну клеїли етикетки. Шість банок збирали в металеву рамку, обмотували поліетиленом і запаювали кінці звичайним паяльником», ─ згадує бізнесмен.

Щоб ефективно використовувати напрацьовані канали продажів, розширювали асортимент. Вирішивши не йти з ніші будматеріалів, бізнесмен звернув увагу на найбільш затребувану в цьому сегменті позицію ─ фарбу. Захорольский поїхав на виставку «Хімія-97» в Москву і уклав з німцями контракт вартістю $200 000 на поставку обладнання Netzsch. Невеликі розміри лінії дозволяли швидко помити її і з легкістю міняти кольори, випускаючи партії фарби по 700 кг і оперативно підлаштовуючись під потреби ринку.

Купивши обладнання, Захорольский сам опинився в сировинному тупику. Основний компонент для випуску фарби ─ алкідні смоли ─ виробляли на великих лакофарбових підприємствах для власних потреб або інших, чітко визначених заводів. Конкуренція їм була не потрібна, тому Захорольскому в продажу сировини відмовили. В результаті смоли довелося імпортувати зі Словаччини. Така ж ситуація виникла з речовинами, які допомагають фарбі висихати, і самими барвниками. Якість імпортних компонентів було вищою, але вони виявилися набагато дорожчими за вітчизняні. В результаті вартість вихідної сировини вийшла вдвічі вищою за ціну готової фарби в магазині. «Технологів у нас не було, тому ми вирушили за знаннями в бібліотеки. Але в книгах не написано, як економити й отримувати хороший продукт», ─ каже підприємець.

Виходом зі становища стало створення каталогу з 36 кольорів, з якими не могли конкурувати 12 бляклих відтінків тодішнього флагмана галузі ─ Дніпропетровського ЛФЗ. Завдяки цьому дорогий, але високоякісний продукт «ЗІП» виявився затребуваним. Щоб зробити кольорову гаму ще ширшою, вирішили змішувати кольори за допомогою колеровочних студій. Перший дисплей для студії за $1200 купили в Канаді, потім налагодили їх виробництво на своєму заводі. В результаті компанія встановила по країні до 200 таких студій. Зусилля не були витрачені даремно: в 1998-му підприємство виробило 78 т фарб, а в 2007-му ─ вже 40 000 т.

У серпні 1998 року в світі й Україні несподівано настав «чорний вівторок». За один день курс долара виріс з 1,8 до 3,2 гривні, а до кінця тижня ─ до 4 гривень. «Продукція, яку ми виробляли, була на реалізації. Гроші нам повинні були в гривнях, а наші борги були номіновані в доларах», ─ згадує бізнесмен.

«Найкращий слюсар живе в селі і працює на тракторі»

В результаті підприємство залишилося без обігових коштів. У цей час директор дніпродзержинського лакофарбового заводу «Спектр» Олександр Олейников залишив займану посаду і запропонував Захорольскому тимчасово об'єднати знання, можливості та зусилля. «Він прийшов до нас із джерелами сировини, збуту, а головне ─ зі знанням того, як знизити вартість виробництва без втрати якості», ─ розповідає бізнесмен.

Отримавши такі необхідні знання, Захорольский вирішив піти ва-банк: залізти в ще більші борги і побудувати сучасне виробництво, яке дозволить задовольнити зростання попиту. Майданчиком для нового підприємства став конфіскований податківцями господарський двір «Вторресурсів», який підприємець викупив за низькою ціною. У новому цеху встановили придбану за 140 000 німецьких марок угорський бісерний млин об'ємом 140 л. Але оскільки на кожен колір була потрібна окрема машина, грошей на придбання яких не вистачало, бізнесмен вирішив знову звернутися до народних умільців.

Керівник Кулібіних: як створити найбільше виробництво з підручних засобів

Подумавши день, заводські слюсарі заявили, що зможуть зробити таку машину за $4000. Через два місяці у Захорольського їх було вже 12. Вони практично нічим не відрізнялися від угорських і прослужили цілих 10 років. «Найкращий слюсар живе в селі і працює на тракторі. Запчастин немає, а сіяти треба», ─ сміється бізнесмен.

Продукція мала успіх, і її почали підробляти. Копії були двох видів: кустарні, коли купували одну банку фарби, розводили і робили дві банки, і промислові ─ з етикетками будь-якого виробника. Виходом із ситуації став пошук технічного рішення, яке складно відтворити в Україні. В результаті бізнесмен почав використовувати новинку того часу ─ термоусадочну ПВХ-етикетку, яка одягається на банку і під впливом гарячого повітря перекриває місце стиковки з кришкою. Щоб відкрити банку, плівку треба розірвати. Купити ж таку етикетку можна було тільки за кордоном, а мінімальні мільйонні тиражі виключали можливість підробки. Але для її використання треба було налагодити власне виробництво ємностей для фарб. Цим підприємець і зайнявся.

Спочатку Захорольский спробував знайти партнера для свого проекту. Пізніше замовив дороге експериментальне обладнання в Тайвані. Але паралельно місцевим умільцям доручив зробити ручні пресувальні лінії. «На них ми і відпрацювали, оскільки не змогли запустити тайванські машини. Вони досі припадають пилом на складі», ─ констатує бізнесмен.

Учасники ринку, знайомі з підприємцем не з чуток, стверджують, що подібні промахи власник «ЗІП» допускав не раз. «Одна з головних менеджерських помилок Захорольського ─ купувати дороге для нашого ринку обладнання, використання якого економічно недоцільне, та ще й на позикові гроші. Наприклад, дорога лінія упаковки тари, яка зараз завантажена лише на 15-20%», ─ розповіли Forbes відразу кілька конкурентів.

Але все ж власноручне виробництво металевої тари дозволило випускати банки двох видів: ємністю 0,25 і 10 л з ручкою. Щоправда, в 2010 році обладнання замінили на нове, вартістю 5 млн євро. Воно дозволило не тільки забезпечувати компанію тарою, а й продавати її.

Сукупність технічних рішень допомогла компанії в 2004 році стати лідером вітчизняного ринку за обсягом виробництва фарб. Цей показник зростав протягом наступних трьох років, досягнувши 40 000 т на рік. Але в 2007-му в Україну прийшли глобальні гравці і конкурентоздатність підприємств багато в чому почала залежати від внутрішніх процесів.

Довелося модернізувати склад готової продукції. Захорольский інвестував 2 млн євро в обладнання, була створена програма з автоматизації складу. А в 2010 році компанія побудувала повністю автоматизований завод з виробництва фарб на водній основі, звівши вплив людського фактора до нуля.

Проте учасники ринку вважають цей проект несвоєчасним. За їх словами, коли Захорольский тільки починав бізнес, більше 90% ринку припадало на органорозчинні фарби, які використовуються для фарбування конструкцій з дерева ─ парканів, вікон або дверей. До кризи 2014 року компанія «ЗІП» була в цьому сегменті лідером. Але оскільки останні 10 років населення активно встановлює пластикові вікна та бетонні паркани, попит на таку продукцію значно впав. Тоді як популярність фарб на водній основі ─ архітектурних, якими покривають стіни і фасади, ─ зростає.

«Коли «ЗІП» почав випускати водні фарби, на нашому ринку вже закріпилося як мінімум шість потужних гравців. Компанія запізнилася на кілька років», ─ вважає виконавчий директор заводу «Поліфарб» В'ячеслав Штельмах, який працював у «ЗІП» з 1999 по 2010 рік. Частково погоджується з критикою і Захорольский. «Ми зайшли в цей сегмент пізно», ─ констатує він.

Не дивно, що сьогодні частка компанії в даному сегменті становить близько 20%, а на ринку лакофарбової продукції не перевищує 25%. Істотну роль у цій статистиці зіграла й економічна криза 2014-2015 років, яка обвалила продажі «ЗІП» більш ніж уудвічі.

У ювілейний для підприємства 2015-й було вироблено лише 16 000 т фарби. Захорольский пояснює це небажанням випускати дешеву продукцію економ-класу. «Ми знаємо, що потрібно робити, щоб знову продавати 40 000 т», ─ каже він. Це підтверджує і Штельмах. «На відміну від конкурентів Захорольский намагається не випускати дешеву неякісну фарбу, зате має міцні позиції в інших сегментах. Наприклад, компанія «Снєжка» хотіла зайти в середній сегмент, але в неї не вийшло», ─ зазначає він.

Власник Виробничого підприємства «Полісан» Віталій Дедюшев стверджує, що зараз менеджмент «ЗІП» робить серйозні антикризові кроки по відновленню компанії. Сам же Захорольский повідомив Forbes, що вирішив зайнятися перепозиціонуванням на ринку ─ створенням єдиного для всіх продуктів зонтичного бренду «ЗІП». А ще він планує вийти на азіатський ринок.

«Навіть водій автомобіля вчиться керувати авто. Так само і я з радянською економічною освітою намагався керувати підприємством. Сьогодні, щоб бути конкурентним, потрібно закінчувати MBA, а потім і DBA», ─ резюмує бізнесмен.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Журнал Forbes
Нові вершини учасників рейтингу Forbes «30 до 30»
Рік тому редакція «Forbes Україна» вперше презентувала рейтинг «30 до 30»
Творці легенд: як київські архітектори створюють будівлі з концепцією
Андрій Пашенько і Світлана Здоренко, подружжя архітекторів, намагаються поєднати амбіції замовника з ландшафтом місцевості і при цьому наділити кожен будинок неповторним духом
Масайосі Такаяма: «Мікс культур — майбутнє японської, італійської та навіть французької кухні»
Шеф-кухар нью-йоркського ресторану Masa (три зірки Michelin), — про те, як отримати найкращі в світі продукти
Усі матеріали розділу
Погляд
«Приватні» уроки: які висновки потрібно зробити з націоналізації
І де пересічному вкладнику знайти інформацію про надійність банку
5598 переглядів
Якої кадрової політики потребують держпідприємства
На прикладі державних банків
2058 переглядів
Будувати по-новому: що пропонують парламентарії
Плюси і мінуси скасування категорій складності об'єктів будівництва
3327 переглядів
Скільки коштує альтернативне мистецтво
І чи можна в нього інвестувати
1975 переглядів
январь 2017
ПнВтСрЧтПтСбНдПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
FORBES У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ
Коментарів 0
Увійдіть, щоб опублікувати коментар